Вівторок, 26.09.2017, 00:31

Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Посилання
Балаклійська райдержадміністрація Балаклійська районна рада
Вечірній Харків
Головна » 2017 » Лютий » 14 » Афганістан як школа життя
09:47
Афганістан як школа життя

  Третього листопада 1985 року відразу по обіді (пам’ятає, наче це було вчора) Іван купив квиток на електропотяг до Балаклії. В руках він тримав ошатний букет для мами, а серед ручної поклажі була велика квітчаста хустка, також для неї. Останні кілометри, які вели Івана до батьківської хати, коштували йому сильного нервового напруження. Випадковий попутник, помітивши, що хлопець раз у раз схоплюється з місця і прямує до тамбура, щоб викурити чергову цигарку, з розумінням зауважив: «Додому, значить, повертаєшся. По всьому видно, несолодкими видались армійські будні…» Іван, не налаштований ув’язуватись у балачку, ледь кивнув головою.

  Коли вийшов на перон, то спершу навіть не впізнав вокзального приміщення і прибудов, які тулилися до нього. Та за хвилину вже злегка подумки картав себе: «Вигадав бознащо, все, як і два роки тому, просто відвик». Лічені метри віддаляли його від домівки (він жив неподалік від залізничної станції), але все його єство неначе стерпло, ноги зробилися ватними, до очей підступали сльози, а коли в мерехтливій прозорості ясного осіннього дня забовваніла рідна хата, то й зовсім розгубився, не вірячи очевидному. До дійсності повернула сусідка, яка першою запримітила його і голосно закричала: «Тітко Галю, Ванюшка повернувся!» На той окрик висипав й інший вуличний люд, поспішаючи словами, обіймами, поцілунками передати вчорашньому солдату свою приязнь за його щасливе повернення. Враз біля хвіртки виросла рідна постать: у хустинці, з почервонілими руками, випростаними вздовж тіла: «А я оце, сину, капусту шаткувала. Квашена, вона до картоплі дуже смакує…Як ти любиш». Змужнілий син обійняв свою маленьку тендітну маму, а щоб вона не помітила його сліз, обличчям занурився в солодко-терпкий аромат квітів».

  Івану Зайцю, який зростав серед новоселівської дітвори й навчався в шостій міській школі, випало нести службу в складі обмеженого контингенту радянських військ на території Народної Республіки Афганістан. Благополучному поверненню, про яке він навіть через три десятиліття з гаком розповідає з душевним сум’яттям, передували два роки служби, яка ніколи не дозволяла розслабитись, бо небезпека завжди була поруч. «Ще коли тільки почув, що місцем моєї служби буде Туркестанський воєнний округ, відразу зрозумів, що Афганістану не оминути. Надія трохи воскресла, коли, згідно з наказом, був зарахований до артилерійського полку, який дислокувався в Кушці. Між служивими ходили чутки, що тих, хто потрапляє до Кушки, в Афганістан не скеровуватимуть. Я опинився в цьому місті і спершу тішив себе думкою, що залишусь у Союзі, та вже в день прибуття, ближче до вечора, розпрощався з останніми ілюзіями з цього приводу. Полк саме готувався до щорічної осінньої перевірки вищим військовим керівництвом, тому нам наказали прямувати до парку бойової техніки й «вилизувати все до блиску». Та спершу нас вишикували на плацу і лейтенант Токарєв, позираючи на нас, новачків, з відвертою зверхністю, запитав: «А чи знаєте, навіщо вас сюди привезли?!» Більшості з нас запитання здалося риторичним. З шеренги в різнобій вигукували: «Як навіщо? Служити!»  – «Не зовсім так. Тут ви пройдете курс молодого бійця, а затим будете відправлені до Афганістану».

  На той бік кордону Іван потрапив не в грудні, як усі, з ким він прибув до Кушки в складі останнього поповнення, а тільки в лютому наступного року через «жовтуху». Тривалий час довелося провести в госпіталі, борючись з тяжкою недугою. Разом з Іваном вона «скосила» і його земляка Сергія Волосенка. В чужому краї почуття земляцтва посилюється стократ. Хлопці,  як могли, підтримували один одного, і хоча військові їх стежини пізніше трохи розійшлися, все ж упродовж двох років перехрещувались не раз. Потоваришувавши в непростий для обох період, вони нерозлучні й по сьогодні ще й як куми. В тому, що світ дуже тісний, за період служби Іван мав нагоду пересвідчитись і вдруге, уже на афганському боці, коли зашкутильгав на ногу й попрямував до шпиталю. Біля входу вартовий запитав у нього: «А ти звідки? – З Харківщини, з райцентру Балаклія. – Так тобі пощастило, друже, у нас лікар з тих країв, і теж, здається, з Балаклії. Олександр Кульпінов, може, чув про такого? Тільки він зараз у відпустці в Союзі. – Саня? Невже?!» На ту мить Іван забув і про надокучливий біль у нозі, невідкладно написавши додому листа, в якому попросив батьків відвідати Олександра. Через лікаря батьки передали Іванові домашніх харчів і наручного годинника, якого директор підсобного господарства «Світанок» вручив йому, проводжаючи на службу. У «Світанку» Іван працював водієм відразу після школи. «Якщо захочеш відпочити, завжди можеш розраховувати на тиждень-другий лікарняного від мене», –  по дружбі і з почуття земляцтва запропонував йому якось Олександр, але Іван з того так і не скористався. «Не було потреби, та й незручно», – так сьогодні він пояснює те давнішнє своє рішення.  Нині Олександр Кульпінов проживає в Полтаві, працює лікарем в одній з медичних установ міста.

  До Афганістану Іван потрапив через той самий міст, яким у лютому 1989 року генерал Громов виводив радянські війська. Два місяці солдат прослужив у  Баграмі, будучи зарахованим до 682-го мотострілецького полку. На кінець травня 1984 року була запланована операція зі звільнення Пандшерської ущелини від бандитських формувань Ахмад-шаха. Операція пройшла успішно, а Іван Заєць пройшов бойове хрещення. Як справжній чоловік він намагається уникнути розмови про почуття, які йому довелося пережити під час першого зіткнення з супротивником, але не спростовує відомі слова Юлії Друніної: «Кто говорит, что на войне не страшно, тот ничего не знает о войне».

  «По завершенні операції, – продовжує згадувати події більш ніж тридцятирічної давності мій співрозмовник, – наш полк залишили в кишлаку Руха, щоб охороняти ущелину, не пропускати через неї найманців зі зброєю з боку Пакистану. Мирне населення було завбачливо евакуйоване на більш безпечну територію, оскільки наша артилерія майже щодня «утюжила» кишлак, щойно запримітивши бандитські пересування. Щонайменше 1-2 рази на місяць у складі групи ходив на бойове завдання і я. Був зв’язківцем, а як відомо, його першим намагаються вивести з бою. Траплялося вирушати на діло з розвідгрупою, і поранені були, і вбиті, за що нагороджений «Медаллю за відвагу». Мені пощастило, якщо не брати до уваги легкої контузії».

  Пощастило Іванові і вдруге, коли за два місяці до демобілізації повертався з бойового походу. Щойно спустилися з гір, а тут – БТР. Вирішили, зморені, дістатися місця зверху на броні. Тільки-но зручно вмостились, як наскочив командир батальйону, а це була його машина: «Негайно залиште техніку! Наказую!» Хлопці неохоче зыстрибували з броні, аж враз – вибух і крізь нього – нелюдський стогін. Миколі з Білорусії, який теж служив у роті зв’язку, відірвало ногу майже до коліна і всього посікло осколками. Тяжко поранений, він вижив, а всі, хто був біля нього в ту мить, подумали про одне: «На його місці міг опинитись і я».

  Через рік після призову Іван був уже не просто зв’язківцем, а забезпечував зв’язок командира полку з бойовими підрозділами та штабом дивізії. В цьому він вбачає свою солдатську удачу, адже шанси вціліти збільшились. Хоча принагідно згадує бій за кишлак Базарак, на підступах до якого наштовхнулись на засаду і майже три доби пробивались з боями до своїх. Було це за 100 днів до наказу про демобілізацію.

  Побувати на території іншої країни і не помітити її особливостей неможливо. «На власні очі бачив, як по цей бік гори поганяв волів, які тягли за собою дерев’яного саморобного плуга, бідний селянин, тоді як по інший – його багатий односелець вправно орудував важелями трактора. А як вам така контрастна картина: віслюк аж вгинається під вагою опасистого афганця, услід за ним дріботить його дружина з в’язанкою хмизу за спиною і, щонайменше, п’ятьма дітьми, а в цей час автострадою мчать іномарки, змагаючись у швидкості. До того ж, другий приклад яскраво характеризує і ставлення чоловіків до своїх жінок. Навряд чи ми спостерігатимемо таку картину в нас. Жінка швидше зламає на спині свого благовірного відразу всю в’язанку, ніж дозволить йому так знущатися над собою. І правильно, до речі, зробить (сміється). Попри свою войовничість, афганці дуже набожні. Як одночасно в них вживається ця двоєдність, мабуть, одному їхньому Аллахові відомо. Час молитви для них священний, навіть припиняється бій. Кожен розгортає перед собою килимок, який завжди тримає при собі, падає на нього колінами і молиться до самозабуття, вторячи голосистому муллі».

  Ось такою видалася розмова з чоловіком, який пройшов через Афганістан. Події минули, але не забулися, бо то була школа життя, мужності і справжньої чоловічої дружби.

  Тетяна Чмут, Світлана Севальна (фото), «Вісті Балаклійщини»

Переглядів: 121 | Додав: VistiBal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Лютий 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728
Архів записів
Copyright MyCorp © 2017Зробити безкоштовний сайт з uCoz