До сумної дати - 25 Листопада 2016 - Вісті Балаклійщини - Вісті БАЛАКЛІЙЩИНИ
П`ятниця, 09.12.2016, 23:11

Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Посилання
Балаклійська райдержадміністрація Балаклійська районна рада
Вечірній Харків
Головна » 2016 » Листопад » 25 » До сумної дати
19:52
До сумної дати

  Прабабуся, мама моєї бабусі, мала б уявлятися мені старою жінкою. Пам’ять, яка відносить мене до раннього дитинства, має в своєму запасі узагальнений її образ: воскувате зморшкувате обличчя з глибокими западинами очей, зібраний, неначе в одну посизілу крапку, рот, біла в маленьку синю цяточку хустка, туго пов’язана під підборіддям. Блукаючи внут-рішнім поглядом шухлядами пам’яті, легко домальовую картату кофту, яка м’яко налягає на рясну темну спідницю, поверх якої обов’язково пов’язаний фартух.

  Витоптує така, витолочена роками, жінка, як знайома мені бабця Сіриха, спориш довкруж літньої печі, чаклуючи над кулешем.  Над каструлею здіймається густа пара, коли вона занурює в неї велику дерев’яну ложку, щоб скуштувати варево. Гаряча юшка обпікає рота, від чого баба Сіриха сильно жмуриться, але висьорбує всю до краплі. Завченим порухом зачерпує з сільнички солі, доводячи до смаку майже готовий куліш. У цей час ми з її онукою сидимо на низькій призьбі так само низької хати, швидше хатинки, в якій здорованю під два метри, здається, й не випростатись на повний зріст, бо головою впинатиметься в сволок. Так я міркую, прикидаючи, що моєму рослому дядькові з цієї причини до баби Сірихи краще не заходити. Сидимо й чекаємо, коли вона наллє нам до білих мисок кулешу з димком. У цьому весь сенс наших очікувань. Звичайного супу я й дома скуштую, а от звареного в печі просто неба, та ще й з димком… Обідаємо в затінку, за столом під великим ширококронистим кленом, який утричі, а то й уп’ятеро вищий за Сірихину хату. «От якби він виріс упритул до хати,  – розмірковую, заносячи чергову ложку до рота, – то й хати не було б видно, укрив би її клен своїм густим гіллям, заховалася б вона під ним, неначе звірі в рукавичці з відомої казки». Цікавість розбирає мене і я запитую:

  – А Ви завжди одна в цій хаті жили?

  – Ну що ти, всією великою родиною. А коли третя наймолодша дочка вийшла заміж, так на перших порах також при мені з зятем проживали. То вона тільки здається маленькою.

  Згадалася мені баба Сіриха недаремно, бо за роками доводилася мені прабабусею, якої я ніколи не знала. Вона померла молодою в голодному тридцять третьому році, посиротивши п’ятьох дітей. Щорічно, наприкінці листопада, ми поминаємо невинних жертв голодоморів, особливо голодомору 33-го року, який забрав мільйони життів. Була серед них і моя прабабуся. Ні, вона не померла від голоду, але через голод.

  Так само стояла пізня осінь. Селом поширилась чутка, що в райцентрі даватимуть борошно,тільки чергу треба зарані зайняти. П’ятеро дітей напівголодними очима дивилися на матір – і Меланія стала швидко збиратись у дорогу. Хутко накинула на плечі цигейку, запнулася теплою хусткою, от тільки чоботи, вже зовсім благенькі, латані-перелатані, зі зношеними підошвами, непокоїли її. Замислившись на хвильку, відкинула неприємні думки, по-молодечому вскочила в черевики і, наказавши дітям поводитися чемно, вирушила в дорогу.

  На шляху до райцентру, вона вважала, їй пощастило: вдарив перший морозець, який міцно скував багнюку, вона навіть повеселішала від цієї думки і вже раз у раз не позирала на підошви, які трималися на божому слові. Діставшись місця, тривожно оглянула довжелезну чергу, прикинувши, що доведеться й заночувати в ній. Час спливав повільно, неначе й він закляк, як і виснажені голодом люди, які  в безнадії таки сподівалися. Тільки наступного дня, ближче до обіду, Меланія перевеслом перекинула через плече дві полотняних торби з борошном і вирушила в напрямку домівки. Вже на півдорозі відчула, що їй нездужається. Тіло била лихоманка, здавалось, гострі леза впиналися в горло, ноги стали ватними і все важче давався кожен наступний крок. Тільки думка про дітей додавала їй сил. А тут ще й занегодилось. Мороз змінився надокучливим дощем впереміш з дрібчастим снігом. Міцна твердь під ногами швидко перетворилася на брудну й грузьку кашу.

  З черговим кроком моя молода прабабуся відчула, що ступня боса, підошва відвалилася. Ногу пройняв холод, помноживши її фізичні страждання.Не дійшла, доплелася до своєї хати і безсило повалилася в ліжко. Три дні її била жорстока пропасниця, три дні родина сподівалася, що дружина й мати одужає. Не може вона їх покинути. Лікаря в глибинку тоді було не докликатися, та й хто кликатиме, коли в кожній хаті горе?! Коли повернуло на четверту добу, господині дому не стало. Крупозне запалення легенів звело її з цього світу. Осиротіли діти, поник чоловік. Не вимішували вже материнські руки тіста в діжі, не здіймався над димарем смачний димок…

  Ось чому я уявляю свою прабабусю молодою і ніколи не бачу її такою, якою була наша сусідка Сіриха… Ось чому мені так сумно й тяжко на душі останньої суботи листопада, коли в усій Україні поминають жертв голодомору, одна з яких – рідна мені людина, якій не судилось постаріти і з якою мені ніколи не судилося побачитись…

  Тетяна Чмут, «Вісті Балаклійщини»

 

Переглядів: 23 | Додав: VistiBal | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Листопад 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Архів записів
Copyright MyCorp © 2016Зробити безкоштовний сайт з uCoz