Наші земляки - 9 Серпня 2016 - Вісті Балаклійщини - Вісті БАЛАКЛІЙЩИНИ
Субота, 03.12.2016, 08:43

Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Посилання
Балаклійська райдержадміністрація Балаклійська районна рада
Вечірній Харків
Головна » 2016 » Серпень » 9 » Наші земляки
09:43
Наші земляки

  Наближається День державної незалежності, який збігається в часі з Днем нашого рідного міста. Серед балаклійської спільноти є люди, які зробили внесок у те, що згодом назвуть символіко-культурною спадщиною краю. В одному ряду з ними і Євген Михайлович Кривобоков – архітектор за фахом, який досяг помітних успіхів на ще замолоду безпомилково обраній професійній стезі (кандидат архітектури, член-кореспондент Кримської академії наук), і поет, лірично розкріпачена натура, за внутрішнім світосприйняттям.

  Майже три десятиліття Євген Михайлович працював у Криму, дійшовши до посади заступника головного архітектора Криму. Наприкінці дев’яностих повернувся до отчого дому, де не тільки знайшов застосування своїм професійним здібностям, а й проявив себе як неординарна творча особистість, вкотре підтвердивши пресловуту істину: якщо людина талановита, то талановита в усьому.

  Свого часу, взявши участь у конкурсі на створення символіки Балаклійського району, Євген Михайлович вийшов в абсолютні переможці зі своїм малиновим прапором, який по діагоналі перетинає блакитна стрічка. Саме таку реалізацію творчого завдання він пояснює так: «Малиновий колір – колір козацької слави, звитяги і незламності, а ми ж козацького роду-племені, сам Яків Черніговець своїм всевидяще-прискіпливим оком колись оцінив очевидні природні переваги нашого краю, а блакитна стрічка – ріка, яка підковою огинає місто. Звісно, на ту пору мені було приємно відчути себе переможцем, причому настільки, що я навіть не став наполягати на збереженні на прапорі таких дрібних деталей, як три рибки на блакитній бистрині. Всі ми знаємо, що назва нашого міста походить від слів «булик» і «лея», що означає «рибна ріка», тому я вважав за потрібне відобразити цю деталь. Але зустрічний аргумент, який надійшов від журі (мовляв, це колись наші водойми були переповнені рибою, а сьогодні…), змусив мене поступитися. З часом я тільки зміцнився в думці, що варто було відстоювати свою точку зору до кінця. Сьогодні, дивлячись на малиновий прямокутник з блакитною стрічкою, мені так і кортить трохи її «зарибнити», – об’єктивно й неупереджено згадує про задавнений, але незабутий епізод зі свого насиченого творчими пошуками й знахідками життя Євген Михайлович, до яких належить і неофіційний гімн Балаклії «Підкова на щастя», який уперше виконав, ввівши до свого постійного репертуару, народний хор народної пісні «Джерело». Працював над ним Євген Михайлович у співавторстві з Сергієм Івончиком, теж нашим земляком. Їхнє спільне поетично-музичне творіння з оптимістичним приспівом для багатьох стало рідним, своїм: 

  Ця підкова — на щастя,

  Ця підкова — на долю,

  Ця підкова — на радість всім нам!

  Розквітай, Балакліє, наша пісня і мрія,

  Ти на світі, як мати, одна! 

  «Я помню, как все начиналось…»

  Услід за Андрієм Макаревичем і його співучою командою з «Машины времени» стверджує уродженець міста Тихорецьк Краснодарського краю Євген Кривобоков, у жилах якого, пропорційно врівноважуючись, тече кубанська й слобожанська кров. Його батько був родом з тих благодатних місць,а мама була нашою землячкою. Смертоносний вихор війни вихопив їх з обжитих місць, щоб кинути в обійми один одного. В результаті цього кохання в подружжя вчителів Кривобокових народився син Євген. «Перші мої спомини співвідносяться з моїм трирічним віком. Пригадую, як мама брала в ліву руку бідон, у праву вкладала мою долоню і ми прямували по воду до сірого непримітного приміщення, де з квадратної прорізі віконця визирала така ж сіра жінка (мабуть, вона здавалась такою через свій сірий одяг невизначеного крою). Мама простягала їй монетку, подавала бідон і за хвилину ми вже несли додому, боячись розхлюпати, питну воду. Пригадую, що в ранньому дитинстві мама завжди була поруч, бо спершу родину утримував тільки батько, а мама доглядала за мною і вела домашнє господарство. Батько працював у місцевій школі вчителем початкових класів. До слова, він був дуже тямущим до наук, про що свідчать дипломи з відзнакою, спершу педучилища, згодом педінституту, які він закінчував. Не поступалася йому і мама. Разом вони створювали неповторний інтелектуально-творчий тандем: мама, швидко завершивши «кар’єру» домогосподарки, все життя віддала викладанню математики в школі, а батько – вишуканої словесності», – з почуттям людини, якій одночасно приємно і щемливо згадувати своє дитинство, занурюється в спогади Євген Михайлович.

  Можливо, подружжя Кривобокових ніколи й не зірвалося б з обжитого місця, якби в 1953 році не сталася подія, одночасно трагічна і доленосна за своїм змістом для них: у Балаклії помер дід Євгена по материнській лінії. Мав він п’ятдесят з невеликим гаком років і помер від хвороби горла, зародки якої рідні вбачали в фашистському полоні, куди він потрапив, як і тисячі нещасних, яким судилося бути загнаними в сумнозвісний Барвінківсько-Лозівський котел. Відбувши печальний церемоніал, подружжя Кривобокових вирішило залишитись у Балаклії, оскільки главі сімейства надійшла  пропозиція викладати в старших класах, а не в початковій школі, в якій був зайнятий у Тихорецьку. Так дошкільник Женя став балаклійцем.

  З поетичного доробку

Все лишь во сне…

(романс)

  Я много раз целован был тобою,

  Но лишь во сне…

  Но лишь во сне…

  И родинка над верхнею губою

  Такою сладкою всегда казалась мне.

 

  Я много раз бродил с тобою по лесу,

  Но лишь во сне…

  Но лишь во сне…

  Ты мне казалась сказочной прицессой,

  Каким-то облачком в подлунной тишине.

 

  Жизнь прожита, и хочется забыться

  В тяжелом сне…

  В тяжелом сне…

  В лесу кричит испуганная птица.

  Свеча погашена.

  И ночь стоит в окне.

Пожелание

  Желаю, чтобы все сбывалось,

  Но более желаю, чтоб

  Сбылась существенная малость –

  Случайно встретился не жлоб.

 

  И чтоб до самой до кончины

  За красоту и за грехи

  Дарили глупые мужчины

  Свои нелепые стихи!

На смерть Высоцкого

  Я не был знаком с Высоцким лично

  И многих не знал его песен.

  Знал только, что был он парнем столичным,

  Что мир столичный ему был тесен.

 

  Он хрипло звал нас в хмельные горы,

  И сам, хмелея, горланил вдаль,

  Как будто в песне менял свой город

  На очень трудную вертикаль.

 

  Гитара, рано оставшись вдовою,

  Чернеет, подобно иконе,

  Но мчатся над утреннею Москвою

  Шальные его кони.

 

Балаклія в ретроспективі очима Євгена Кривобокова

  – Пам’ятаю, через дорогу від заводської прохідної будинок, зруйнований ще в війну до рівня першого поверху. Він одночасно відлякував і заманював нас, місцевих хлопчаків, любителів пограти в піжмурки. Саме там, біля купи побитої цегли, крізь яку настирливо виганяв догори бур’ян, я вперше побачив наркомана. На квадратному дощатому настилі, до зворотного боку якого були прикріплені невеличкі колеса, сидів брудний чоловік з обрубками ніг. Зосередившись виключно на своїх внутрішніх відчуттях і не помічаючи нікого й нічого довкруж, він лунко кинув металеві «праски», якими відштовхувався від землі, рвучко засукав вище ліктя рукав сорочки, дістав шприца, вмить ввів його у тремтячу руку й блаженно відкинувся назад. Швидше за все, колишнього фронтовика-інваліда мучили фантомні болі.

  Дитяча пам’ять також зберегла дерев’яні бараки, в яких проживали робітники воєнного заводу. Офіцери, здебільшого, займали вигідніше житло в комунальних квартирах соцмістечка. Зміїстими різнорівневими стрічками поблизу бараків горнулись  сарайчики, які аж занадто вибивались із загального архітектурного ряду.

  Пригадую також, як хліб продавали не буханками, а на вагу. Продавець заносила над хлібом довге гостре лезо, завченим рухом відділяла частку, кидала погляд на стрілку терезів, додавала до відділеного невеличкий доважок і подавала покупцеві. Доважок чомусь був завжди. Поки доходив додому, обов’язково з’їдав його. До речі, з хлібом у мене пов’язана ще одна історія, яка трапилася, коли дорогами нашого міста, щедро усіяними щебенем (про асфальт тоді ще й мови не було), стали курсувати перші автобуси-«молотовки». Насправді, це були вантажівки з тентовим верхом, з привареними ззаду до вхідних дверей східцями з арматури. «Зайців» тоді, схоже, зовсім не було, бо до кожного автобуса був прикріплений кондуктор з квитками напоготові. Одного разу, вже купивши по буханці, ми з моїм другом Сашком Горнєвим вирішили проїхатися на арматурній підніжці. Маневр удався, але наполовину. Зрозумівши, що ніхто не вийшов на нашій зупинці, ми, орієнтуючись на кіношних героїв, вирішили зіскочити  на ходу. На місці, де зараз готель «Зірка», а давним-давно був пустир, здійснили свій обдуманий, як нам здавалось, маневр. До слова, тодішні хлоп’яки влітку мали дуже невибагливий «дрес-код»: труси й майку, а то й без майки. Я «приземлився» більш-менш успішно, хоча труси відлетіли до п’ят і я поспіхом натягував їх на себе, по ходу відзначаючи, що тепер через них добре відкидати вермішель (посміхається), а от Сашкові дісталося більше. Про хліб, який шкереберть відлетів у кущі, ми вже й не згадували, а мовчки замивали рани біля найближчої вуличної колонки, зосереджено готуючись до неминучого домашнього розвінчування.

  Навіть через десятиліття, неначе це було напередодні, яскраві прожектори пам’яті висвітлюють образ дідуся Івана Тимофійовича Замети, рідного брата моєї бабусі. Він човном перевозив лагерських жінок, які з городиною та домашньою птицею поспішали на міське торговище,  з «апендициту» на протилежний берег, бо мосту ще не було, так само переправляв їх і в зворотному напрямку. Буває, тихо так – і враз різноголосе: «Тимофійовичу-у-у»! За хвилину, дивись, уже веслує, обмінюючись останніми новинами, підіймаючи торговок на дружні кпини. Не було мосту і вбік лікарні. Пам’ятаю, як навесні помер хтось із дальніх родичів, а дерев’яний міст (там, де вулиця Муканова впинається в річку), який з’єднував центральну частину міста з «капказом», залила повінь. Труну з небіжчиком обережно переклали до човна і він неквапно поплив до свого вічного пристанища. Напевно, й згорьованих родичів переправили услід за ним у такий спосіб. А як інакше? Втім, не пригадаю. 

  А на другій пристані, за водокачкою, в мої юні й молоді роки весело проходив День молоді: встановлювалися спортивні майданчики, розгорталася торгівля, виступали місцеві аматори. Народу збиралося – сила-силенна…Місця ці й сьогодні манять своєю первозданною красою, вони не на віддалі, а зовсім близько, за окружною дорогою, якої колись теж не було…

Одержимість ідеєю

  Євген Михайлович, незважаючи на майже тридцятилітній відрив від рідних місць, вважає нашу природну зону однією з кращих. Про це він говорить як людина, яка працювала над ідеєю розвитку на місцевих просторах сільського зеленого туризму. Більше того, Євген Михайлович письмово виклав свої судження з цього приводу і довів їх до потрібних інстанцій. Він вірить, що зачатки цього бізнесу (заплив зі Змієва до Ізюма з перепочинком і ночівлею на березі) вже очевидні і має бути продовження.  В нього є напрацювання в цьому напрямку і він готовий ними поділитися. «Колись я хотів розробити схему розвитку туризму на Балаклійщині. Думаю, не все ще втрачено». 

Кілька штрихів до образу

  Коли я запитала в Євгена Михайловича, чи позиціонує він себе як поета, отримала, знаючи його іронічне ставлення до себе, в чомусь очікувану відповідь. «Коли я працював у «КримНДІпроекті», жіноча частина колективу напередодні 8 Березня вирішила влаштувати собі свято, запросивши на нього чоловіків, які щось там пописували. Кожен з «писарчуків» мав себе якось представити. Своє творче кредо я передав такими рядками: «Я не поэт, я писарь на заказе, и в этом деле я не привереда, «шерше ля фам», особенно в экстазе, такое мое творческое кредо».

  Тетяна Чмут,Ксенія Шестова (фото), «Вісті Балаклійщини»

 

 

 

Переглядів: 52 | Додав: VistiBal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Серпень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Copyright MyCorp © 2016Зробити безкоштовний сайт з uCoz