З нетлінного - 7 Жовтня 2016 - Вісті Балаклійщини - Вісті БАЛАКЛІЙЩИНИ
Неділя, 11.12.2016, 00:21

Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Посилання
Балаклійська райдержадміністрація Балаклійська районна рада
Вечірній Харків
Головна » 2016 » Жовтень » 7 » З нетлінного
18:02
З нетлінного

  Вузька, з випуклими прожилками, рука впевнено переводить стрілки на настільному будильнику – чомусь саме цей спогад пробуджує найбільший щем у моїй душі, коли я згадую свою бабусю.

  Поряд з нею я. Це мене вона навчає визначатися з часом. «Коротша стрілка вказує на години, довша – на хвилини, а третя, найшвидша, на секунди», –  пояснює зрозуміло, по-вчительському, бо і є вчителькою. Вона знову переводить стрілки й очікувально дивиться на мене. «Без п’ятнадцяти хвилин третя», – відповідаю ствердно, не боячись похибки. – Зазвичай говорять за чверть третя, бо умовно годину можна розділити на чотири рівнозначних частини, кожна з яких дорівнює 15 хвилинам. Але й так уже непогано. Орієнтуєшся». І принагідно переповідає бувальщину: «Якось купив наш односелець коштовного наручного годинника. Така покупка тоді мало кому була по кишені. І так нарочито запишався з того, що люди стали над ним кепкувати, особливо, коли зрозуміли, що в тому годиннику він нічого не тямить. «А скажи-но, Петре, котра година?» – нерідко під’юджували його знайомі. А він поважно так викидав перед собою руку, морщив лоба, нервово-діловито вигравав м’язами обличчя, а потім силувано вичавлював з себе: «На, подивись, бо мені ніколи». Ото вже втіхи було тому, хто запитував! Тож знайся на цій науці, аби не було тобі, як тому бідолашному Петрові».

  А то пригадую, як сидимо удвох з бабусею за столом, перед нами розгорнутий буквар, над нами – без особливої вишуканості, такі, зазвичай, для офіційних установ придбавають, настільна лампа. Потік світла скерований на сторінку. Картинки я давно вже розглянула, а от склади, які спершу зіллються в слова, а потім у відоме всім речення «Мама мила раму», мене насторожують своєю незрозумілістю. «Та досить уже дитину мучити, лягайте вже спати», – чути з сусідньої кімнати хриплуватий голос діда. – «Виспимось, ще ось трохи почитаємо». І починаються мої тортури: «Р-р-р-р-а-а-мм-а», – швидше левиний рик натужно виривається з мого напруженого єства, ніж таке звичне, домашнє слово «рама». Це мій успіх, мій тріумф, моя вистраждана удача! Букви перестають бути для мене гачками й ієрогліфами і вже не відлякують своєю засекреченістю. І я, кружляючи кімнатою в радісному самозабутті, голосно цитую: «Как хорошо уметь читать! Не надо бабушку просить, сестричку умолять: «Прочти, пожалуйста, прочти! Ну, прочитай еще страницу!» І тільки бабуся, мій добрий домашній учитель, стоїть осторонь і посміхається лагідною вдоволеною посмішкою, мовляв, усе добре, вже не буде онука неуком.

  Мабуть, відтоді прокинулась у мене пристрасть до книжного слова. Вже в початковій ланці я лідирувала серед своїх однокласників зі швидкості читання. Але тільки я знала, яких глибоких переживань коштувало мені дочекатися результатів читання за одну хвилину. Однокласниця Люда Сіра йшла за мною, що називається, «по п’ятах», та різниця бодай у два-три слова на мою користь була завжди. Сьогодні, через десятиліття, це здається такою дрібницею, а тоді все мало значення: і зосередженість в очах учительки, і її рвучке натискання на секундомір, і моє нестримне прагнення лідерства, і тривожне очікування результату, і солодка мить перемоги.

   Дев’ятирічному Ігореві, синові наших сусідів,  купили двоколісного  «Орльонка». Ох і гасав же він на ньому! І мені кортить. Ігор не жадібний, він кожному з нашого гурту дає покататися, он Ванько вже п’яте коло наїжджує, тільки що толку – не вмію! Досадливо колупаючи пристоптаною сандалею дорожній пил, спостерігаю за іншими. Вдома мій пригнічений настрій підмічає бабуся. «Тільки й печалі!» – говорить вона й виводить з гаража велосипеда, якого в нас удома називали «жіночим», бо був легшим у керуванні через відсутність рамної перекладини. Городньою стежкою бабуся спускається до лук, ведучи велосипеда, я тупцяюсь позаду. «За вербами наїжджена грунтівка, радгоспні машини шлях скорочують, та вже звечоріло, тож нам ніхто не завадить.  – Та й падати зручніше, не асфальтівка ж. Головне – навчитися тримати рівновагу. Що ж, давай спробуємо!»  Наші спроби все повторювались і повторювались! Бабуся підтримувала велосипеда за заднє сидіння, поки я неоковирно силкувалась задати йому прискорення, зморена моїми першими невдачами, організовувала перепочинок і починала знову.  Перший вечір тренувань показав, що не святі горшки ліплять, а вже наступного двоколісна машина таки підкорилась! І що мені «Орльонок», коли мене слухається такий агрегат!

  Скільки води збігло відтоді, а вдячна пам’ять все навертає до тих подій. Як навіч бачу бабусю в квітчастій ситцевій сукні, білій хустці, туго пов’язаній назад, у зручних домашніх капцях, її зосереджене обличчя і засмаглі руки, що впевнено ведуть велосипед туди, де за вербами наїжджена дорога…

  Літо, день у зеніті. Благодать, та й годі! «А йди-но сюди, навчу, які яйця треба підкладати під квочку», – наполегливість у бабусиному голосі змушує мене облишити свої аж ніяк не термінові справи. З цупкого аркуша паперу вона згортає невеличкий мішечок, вкладає до нього яйце й уважно видивляється в ньому просвіт. Якщо просвіту, або повітряної камери, як зазначає моя обізнана бабуся, в яйці немає, то таке яйце на заклад не годиться. «Зародку потрібно дихати, щоб розвиватися», – з її уст звучить більш ніж вичерпне пояснення. – А для чого мені це знати? Може, я ніколи не житиму в селі й не підсипатиму квочку? – Знань за плечима не носити». Цей афоризм бабуся повторювала часто, намагаючись втокмачити в мою голову, що чим більше знає людина, тим певніше почувається в цьому світі.  

  – А чим би тебе пригостити? Є холодець, пироги з сиром та капустою, молочний кисіль, яблука з погреба дістала й малинове варення.

  – Ба, а коли Ви встигли малини на варення назбирати, я ж майже щодня малинник «прочісувала»?

  – А як додому на літніх канікулах навідалась. Два тижні тебе не було, то й малина взапас настигла.

  На чистій скатертині за мить вивершується весь їстівний запас. Усього кортить  скуштувати. Ох, і вдатна ж у мене бабуся до куховарства! До чого ж смачно! А ще – приємно від того, що я сьогодні її найдорожчий гість. Для мене весь цей скарб, і чиста простора хата, і тепла лежанка з лінькувато-сонним  Мурчиком, і добре відпрасована домашня сукня, й книжки на етажерці, й телевізор з бахромчастою накидкою…

  Чергова серія «Вічного поклику». Дідусь з бабусею, одягнувши окуляри, уважно стежать за кіношними подіями. Нас із сестрою не відсторонюють від серйозного фільму, тим паче, що тодішні любовні сцени, у порівнянні з нинішніми, – суцільна цнота. Але безсоромно щасливі Федір з Анфісою швидко змінюються сюжетом, де несвідомим селянам уповноважений з району переконливо доводить переваги колгоспного устрою, і нам стає нудно. Ми переморгуємось, перешіптуємось, пересміюємось. Дід спершу кидає на нас короткі гнівні позирки. Ми никнемо, втягуємо голови в плечі, напускаємо на обличчя серйозність, але ненадовго. Та даремно ми так легковажимо, вже наступного разу він сердито просить нас сидіти тихо або йти геть. Бабуся не втручається, а вона найсправедливіший сімейний суддя. До кінця серії сидимо тихо, як миші за шпариною, інакше: «Залиште домашній кінозал, дорогі онуки!»

  Усе розтануло в часовій імлі, тільки світлий бабусин образ так і зоріє переді мною. Якщо є рай, то вона, безперечно, за свою жертовність в ім’я родини, невтомність сільської жінки, руки якої ніколи не знали перепочинку, за легку лагідну вдачу неодмінно потрапила до нього. Але навіть у неозорій високості, я впевнена в цьому, вона складає за нас, своїх дітей, онуків та правнуків, молитву перед Всевишнім, щоб нам добре жилося, щоб усе в нас ладналося, щоб оминали нас усілякі нещастя.

  Якось здійняла голову догори й відразу запримітила на нічному небосхилі, рясно вкритому зорями, найяскравішу. На мить здалося, що саме до мене вона заструменіла молочно-золотистим сяйвом. Можливо, в такий спосіб бабуся дала мені звідти знати, що все буде добре? Чом би й ні? У Всесвіті ще так багато незвіданого й незбагненного…

  Тетяна Чмут,«Вісті Балаклійщини»

 

Переглядів: 26 | Додав: VistiBal | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Жовтень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів
Copyright MyCorp © 2016Зробити безкоштовний сайт з uCoz